Чому ми протестуємо проти “мовного” закону? (думки активістів)

Posted: 28.09.2012 by kamenjari in Каменярі-інфо

Олександра Дідик, 52 р., вчитель вищої категорії, викладає українську мову і літературу, м. Коломия: 

Коли я довідалася, що у Києві розпочалася акція на захист української мови, у мене не було роздумів: владнала домашні справи я з однодумцями і приїхала до Києва. Ще зі шкільних років мені запали в душу слова Максима Рильського: «Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно в ненастанно політь бур’ян». Я багато їздила селами нашої Івано-Франківщини в експедиціях, де ми вивчали діалекти нашого краю. І мене до глибини серця вразило багатство та неповторність рідної мови, величезний синонімічний ряд. Своїм вчинком мені хотілося показати, що є небайдужі люди, які хочуть захистити найдорожче – мову, душу народу. А народ без душі не може існувати.
У мене вдома залишився син, який доглядає за моєю старенькою мамою – їй 86 років. Вони підтримують мене. Мама благословила мене на цю поїздку в Київ. А син сказав мені, що також голодує разом зі мною – тільки вдома. Я запитала його: «Тарасику, а чому ти так робиш?» Він відповів мені: «Я хочу, щоб нас – незгідних – стало більше…»

Михайло Пігуляк, 58 р., Івано-Франківськ, безробітний:

Я підтримав цю акцію, тому що намагаються знівелювати найрідніше – мову. Я хочу, щоб мої внуки і діти могли дивитися телебачення українською мовою, а не тільки реклами, щоб знімалися українські фільми і серіали, щоб діти на ніч по національному каналу могли послухати казочку перед сном рідною мовою, яку зараз скасували на національному телебаченні. Я хочу, щоб влада більше поважала громадян своєї держави – не вносила розкол у суспільство, дбала за добробут і майбутнє людей, а не працювала для добра сусідніх держав.
Вдома у мене залишилася дружина, яка повністю мене підтримує. У рідному селі Спас у мене залишився син, невістка, внук і внучка. Вони всі підтримують мене, переживають за перебіг подій та результат акції. Телефонують майже щогодини. Син готовий приїхати до Києва з друзями, щоб зайняти наше місце.

Мирослав Драган, 73 р., Нью-Йорк, США, лікар-генетик.

Протягом багатьох років мене цікавила історія української мови. За різними оцінками відомих вчених цивілізоване суспільне життя в Україні існувало ще 45 000 років. Про це свідчать археологічні знахідки, і цьому є цілком виправдане підтвердження. Як лікар-генетик у США я провів дослідження 2000 проб крові вихідців з Галичини і Гуцульщини. Досліди показали, що їхня генетика збігається зі зразками крові басків. Як відомо, баски живуть в іншому кінці Європи, а їхня мова є найстарішою в Європі. Я вважаю, що ситуація, яка склалася навколо мовного питання в Україні, суперечить міжнародним нормам , є аморальною стосовно українців. А українська мова насправді потребує захисту від держави, протекціонізму ( як це є у Франції та Ізраїлі), запровадження в усіх сферах життя на території України, а не згортання. З такими переконаннями та знаннями я приїхав боронити українську мову. Не забуваймо, Махатма Ганді у такий спосіб здобув незалежність Індії. Я приїхав захищати рідну мову не лише словами, а й своїми знаннями! Двомовність є шкідливою для української держави, тому вони вчепилися зробити регіоналізм. Але ми нічого не досягнемо, доки не подолаємо почуття меншовартості, яке нам насаджували наші колонізатори.


Юрій Тимошенко, 51 р., маляр-декоратор, позапартійний, м. Коломия:

Акцію підтримав тому, що я – свідомий українець. Я усвідомлюю її важливість і шкодую, що приїхав лише зараз. Я не мав змоги приїхати за свої кошти. П’ять разів різні організатори оголошували про свій намір їхати в Київ. І жодного разу поїздки не відбулися, тому що з Києва надходила інформація, що акція припинена Всі українські засоби масової інформації (радіо, телебачення) уникають подавати будь-яку інформацію про цю акцію. У приватному порядку довідалися, що акція продовжується, і ми троє приїхали до Києва і долучилися до голодування. З метро я біг, щоб встигнути підтримати цю акцію, щоб ця свічечка не загасла, бо розумію її важливість для всіх українців. Я чудово усвідомлюю, що наша акція має, передусім, символічний характер, ніж практичний. Але наша акція є символом боротьби проти режиму Януковича для цілого світу. Саме в підтримку цієї акції голодуючих біля Українського дому українці всього світу провели пікети під консульствами та посольствами України. Я вірю, що багато українців шукають на телеканалах та радіохвилях вісточку з Українського дому про те, що акція триває.
Вдома я залишив дружину, яка не працює, сина 10-ти років і 240 гривень. Я вдячний своїй дружині, що вона, незважаючи на наш важкий матеріальний стан, погодилася зі мною і благословила на цю поїздку.

Роман Кісь, 63 р., етнолог, культуролог, науковий співробітник інституту народознавства НАНУ, автор 8-ми книжок, дві з них присвячені українській мові, м. Львів:

Я підтримав цю акцію, тому що не міг не підтримати. Це мій чуттєвий внутрішній нерв поєднання з національним організмом, який може загинути не через новітні русифікаторські циркуляри, а через правдиву сьогоднішню ситуацію мовленнєвого середовища. Я залишив у Львові чудові квіти жоржини, якими люблю милуватися.

Леонід Тертичний, 51 р. електрозварювальних, Черкаська область:

Мені не байдужа українська мова. Моя мама присвятила 40 років українській мові – була вчителем української мови. Перед від’їздом до Києва мені приснився віщий сон – мама звернулася до мене: «Синочку, українську мову хочуть знищити, а я їй присвятила 40 років життя. Чому сидиш, чому не борешся?» І на цьому сон закінчився, бо я зірвався з ліжка на ноги. Зранку, я похапцем зібрав речі і вирушив до Києва.
У мене вдома залишилися дружина. Вона думає, що я поїхав на заробітки, бо працівники мого заводу, де я працював, зараз перебувають у відпустці за власний рахунок.

Леонід Бровченко, 63 р., військовий пенсіонер, майор, закінчив Ленінградську академію зв’язку:

Я приєднався до цієї акції, тому що ще у 1990 році виступав за українську мову, за створення збройних сил України, за незалежну Україну. Проминуло 20 років, і я був принижений тим, що Чечетов, який навіть не здатний усвідомити, яку поважну посаду він обіймає, на рівні «фєні» заявив: «Ми іх развєлі, как котят». Образно кажучи, вкрали мандати, щоб забезпечити голосування. 4 липня 2012 року у Вінниці, одразу, коли мені стало відомо, що народні депутати почали голодувати, я на мітингу оголосив безстрокове голодування на захист української мови. За одну годину зібрав 220 підписів на свою підтримку. Я відчув, що людям поранили душу цим антидержавним законом. Після того, як народний депутат Арсеній Яценюк скерував протест на захист української мови на акцію проти Януковича, а депутати залишити сходи під Українським домом – мені стало прикро. Довідавшись, що молодь не здалася і хоче продовжити голодування, я негайно виїхав в Київ і приєднався до акції. Молодь, яка припинила голодування через реанімацію, прийняла рішення – продовжити боротьбу в областях України. Але я, як кадровий офіцер збройних сил України, відчуваючи велике значення запаленого смолоскипу боротьби на захист української мови, прийняв тверде рішення – не здаватися і не дати згаснути цій боротьбі. Щоб завадити моєму протестові, мене заарештували і віддали на суд. На суді я сам представляв свої інтереси і виграв суд. Тепер офіційно я маю право продовжувати безстрокове голодування.
На сімейній нараді були сльози дружини, переживання моїх трьох дітей: сина Володимира, сина Олега, доньки Галини. Але любов до рідної неньки України та її душі – української мови – взяли гору. І на вокзалі, на прощання, поцілувавши і обнявши мене, дружина сказала: «Слава Україні!»

Степан Степанович, м. Трускавець
Я у таборі головний оберіг, бережу табір від беркутівських припадків, провокаторських наступів і створюю атмосферу любові і взаємоповаги лише одним своїм виглядом. Мені подобається дух у таборі, тут всі до мене привітні і добрі, за час перебування з цими людьми вони стали мені рідними. Люблю кожного і всіх разом. Я знаю, що ми вже перемогли, імена цих людей золотими літрами впишуться у історію.
Хочу промовити до своїх друзів словами Мирослава Мариновича: «Дякуємо вам, хлопці й дівчата, — як дякуємо і всім вашим попередникам, — що своєю жертвою на граніті ви увиразнюєте злочинну аморальність влади, а тому наближаєте її неминучу поразку.
Вдячні ми і вашим батькам, що можуть пишатися вами. І навпаки, як же мізерно на тлі вашої жертовності виглядає любов іншого батька, який безсоромно накопичує статки своїх синів, не тямлячи, що насправді він власноруч ламає їхні майбутні долі! Завдяки вам, друзі, змужніють серця новітніх предтеч, що викриватимуть мерзоту нашого суспільного занепаду. І захищене вами українське слово знову в історії виблискуватиме своєю чистотою.
І хоч ніхто з нас не знає, з якого громадянського кроку почнеться в Україні суспільне одужання, можна сказати твердо: воно неминуче настане. В Україні сформувався народ, який на голову вищий за своїх ворогів».
Слава Україні!

Марія Бучельнікова, 18 років, м. Київ
Вже котрий рік наша влада розриває країну на частини, обкрадає її, нищить з усіх сторін аби тільки дістати ласий шматок. Український народ дуже терплячий, але коли почали зазіхати на найдорожче – мову, культуру, історію, стало зрозуміло, що час сказати:”Досить!” І хоча я не стою під «Українським домом», проте я душею і серцем з активістами. Тому що вони представляють мої інтереси, так само як і свої. І, чесно кажучи, це вже справа честі, бо забрати у тебе можуть все, окрім твоєї душі, можуть знищити все довкола, окрім твоєї історії, можуть заборонити будь-що, окрім любові до своєї країни. Андрій Малишко писав: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Тож я повністю підтримую акцію, тому ще це моя Батьківщина і я не віддам її ворогам.
На жаль, всі мої рідні вдома, але майже кожен пішов би до сходів УкрДому, якби стан був надто критичний. Не дивлячись на те, що у мене російськомовна сім’я, мене з дитинства вчили любити, поважати, приймати все українське. І дякую моїм батькам, на яких не вплинули «совєцькі» стандарти. Тому коли справа йде про мою мову і традиції, стояти за них буде кожен з родини.
Моє завдання полягає в оцифруванні списків всіх людей, які підтримали акцію. Мені надсилають скановані чи фотографовані файли, а я перетворюю їх у текст. Ніби й невеликий внесок, але я пишаюся тим, що я долучилася до цієї справи.

Тамара Шевчук, 17 років, м. Івано-Франківськ:
В таборі під «Українським Домом» перебуваю від першого жахливого ранку 4 липня. Адже мене обурює відношення до української мови, культури, звичаїв, історії в Україні. Я людина, яка більшість свого життя прожила в Аргентині й, яка самотужки в іспаномовній країні вивчила українську (мову моїх предків), яка сама навчилася вишивати (ремесло моїх предків), яка сама розбиралася в історії, бо не хотіла вивчити чужу думку, а хотіла виліпити свою… Я обурена ситуацією, яка склалася в Україні, що люди не поважають своє рідне…
Мені дуже прикро, що я не можу постійно перебувати з протестуючими тепер, але я стараюся приходити підтримати людей хоча б на декілька годин. Мені дуже болить. Біля “Українського дому” я 24 дні була накухні разом із своїми помічницями – пані Людмилою та пані Наталью. Ми весело проводили час, хоч і роботи було багато. Проте стомленими ми не були, адже люди заряджали нас своїм позитивом та усмішками.

Іван Нагорний, 53 роки, м. Канів, Черкаська область:

Я сюди приїхав на захист української мови – єдиної державної. Вдома я залишив свою сім’ю: дружину, дітей та онуків. Мої рідні мене підтримують і коли я їхав сказали мені: «Без перемоги не повертайся!»У таборі я проводжу агітаційну роботу, забезпечую порядок і охороняю табір. Також, мій рідний, канівський козацький полк підтримує мене. Вони на днях до нас приєднаються. Можете бути спокійними, бо за нашу безпеку дбатимуть славні козаки.

Олександра Турянська, 73 роки, м. Івано-Франківськ (етномузиколог, член національної спілки композиторів):

Я тут перебуваю, бо моє серце тут і я по-іншому не можу. Я українка. Діти мої у різних містах працюють. Моя дочка вважає, що участь у політичних акціях не дає результату, що на нас ніхто не зважає, а я їй кажу, що крапля камінь точить, і якщо кожен вкладе свою частку у спільну справу, тоді буде результат.Протягом останнього тижня я збираю підписи, готую і приношу з дому обіди, веду розмови з нашими прихильниками, роз’яснюю нашу мету, намагаюся, щоб люди, які до нас приходять формували позитивну думку про акцію. Мені сумно, що люди доволі пасивні, і ця акція не є настільки масштабною, якою хотілося б. Тут проявляється зміст приказки «Моя хата скраю».

учасники акції

учасники акції

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s