Політичне життя України і зокрема Києва починає пожвавлюватися. Політичні партії, громадські організації, політики, активісти, і врешті решт суспільство готується до можливих виборів. “Каменярі-інфо” як завжди не стоять осторонь подій і починають цикл статей про політичне життя столиці України та регіонів. Наші читачі дізнаються про непрості стосунки всередині партій і громадських організацій, про їх підготовку до місцевих, парламентських та президентських виборів.
Відкриваємо ми наш цикл під назвою “Право на справедливість” з статті про непрості процеси всередині легендарного Народного Руху України. Партія, яка стояла на сторожі Незалежності з 1988 року, яка займалася розбудовою Держави з 1991 року, переживає знову непрості часи. Про це і йтиме мова в наступній статті.
Сьогодні ми стаємо свідками повзучого реваншу прислужників Москви, колишніх регіоналів. Нестримно, шляхом інтриг, розкручується маховик захоплення місцевого самоврядування в Україні колишніми членами злочинного угрупування ПР. Всі ми, як в страшному сні, знову бачимо звіриний оскал «бєзсмєртних банд тітушні» в Дніпрі та інших містах, які 9 травня жорстоко і цинічно, начебто десь в застінках Лугандонії, били ветеранів війни, які мужньо і самовіддано захищали Україну на східному фронті від московського агресора. Неспинно розгортається реванш колишніх прислужників окупанта, фактично по всіх напрямках. В цьому плані є досить показовими висловлювання начальника Генштабу РФ генерала Герасімова[2], де він стверджує: «…Акцент використовуваних методів протиборства зміщується у бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невоєнних заходів, реалізованих із залученням … протестного потенціалу населення. Усе це доповнюється військовими заходами прихованого характеру, у тому числі реалізацією заходів інформаційного протиборства і діями сил спеціальних операцій. До відкритого застосування сили … переходять тільки на певному етапі, в основному для досягнення остаточного успіху в конфлікті». Чітко, однозначно і зрозуміло. Тож подивимося на приклад Народного Руху України як це реалізується на практиці саме в політичній сфері.
Передусим зауважимо, що наприкінці травня 2017 року відбудеться звітно-виборчий з’їзд НРУ, який має обрати нове керівництво партії. У принципі, справа буденна для демократичної партії, за декількома «але». По-перше, новообране керівництво партії буде виробляти стратегію і тактику поведінки Руху в майбутніх президентських і парламентських виборах, ‒ з ким і на яких засадах солідаризуватися і кому протистояти. Відповідно, зацікавленість певних сил у контролі над найдавнішою із існуючих партій зростає пропорційно наближенню часу «Х».
Щодо характеру можливого використання захопленої структури, то він може бути різним: як просування власних кандидатів під маскою НРУ, так і чисто інструментальним, але від того не менш важливим для результату виборів, ‒ поборення конкурентів за допомогою НРУ. Тобто, Рух виконає брудну роботу з дискредитації політичних опонентів у той час, коли самі замовники залишаться “білими і пухнастими”. До того ж необхідно чітко усвідомлювати, що об’єктом дискредитації стане не «Опоблок» і йому подібні виборчі проекти, а ліберально-демократичні або націоналістичні партії, типу Самопомочі або Правого сектору.
По-друге, в умовах гібридної війни Росії проти України і можливих сепаратних угод нинішньої влади з Кремлем, може виникнути потреба у легітимізації непопулярних рішень, а для цього авторитет «Руху» ‒ партії з найдавнішою і найславнішою історією ‒ підходить якнайкраще, його лише потрібно буде максимально посилити через фокус засобів масової інформації.
І найстрашніший для українців варіант – це використання агентурою Кремля легендарного Народного Руху, який виборов Незалежність України, саме проти української державності.
«Кроти» риють підземні ходи
Від часу свого заснування і донині Рух є абсолютно відкритою політичною структурою, можна навіть сказати зразково демократичною. До НРУ може прийти будь-хто і матиме повне право реалізувати свої політичні цілі. Зрозуміло, що ці цілі мають узгоджуватися з основними цінностями, проголошеними НРУ ще в 1989 році, зокрема такими як державна незалежність України, демократичний устрій суспільства і орієнтація на ринкову економічну систему. У той, уже достатньо далекий від нас час, політична відкритість Руху проголошувалась як альтернатива ленінському принципу «демократичного централізму», що лежав в основі структурної побудови Комуністичної партії, і, відповідно, тоталітарної системи СССР.
Звичайно, така відкритість породжувала масу неприємностей. До лав НРУ на зорі його створення увійшло багато людей, направлених за рознарядкою КПУ, в доповнення до імплантованої кадебістської агентури, щоб здійснювати вплив на опозиційну організацію (чого вартий один тільки Олександр Лавринович). Але ентузіазм народних мас, викликаний появою самостійницької організації, тоді втопив цю спробу у переважаючій масі патріотів, що прийшли до Руху. Впродовж усієї історії Руху приплив таких «антитіл» спорадично повторювався. І лише глибоко національна природа партії дозволяла переварювати чужорідні елементи або викидати їх геть.
Сьогодні подібна ситуація повторюється. Через різні олігархічні структури Москва вкотре намагається встановити контроль над різноманітними демократичними партіями, щоб за їх допомогою маніпулювати виборчим процесом, як вона сьогодні робить це по всьому світу, коли навіть США не стали винятком. Для прикладу наведу цитату зі статті «Труднощі зростання», опублікованої у респектабельному виданні «Український тиждень» № 13 (489) від 30 березня[3]. Автор тексту Роман Малко стверджує, що «кротом» від олігархічного угрупування Василя Хмельницького у «Самопомочі» був Віктор Кривенко. «Члени «Самопомочі» наголошують, ‒ пише автор, ‒ що Кривенко навіть не приховував своєї мети (на День Незалежності 2015 року він нібито казав Володимирові Гройсману, що, на жаль, не зміг повністю розвалити фракцію), розхитування тривало досить довго й природно завершилося скандалом під час голосування за зміни до Конституції, коли фракція позбулася аж п’яти своїх членів».
Від себе додам, що апогей атак на «Самопоміч» сягнув тоді, коли вона зайняла принципово державницьку позицію.
Звичка підкупом та силою заволодівати чужим майном є традиційною маркою групи Василя Хмельницького. Для увиразнення проблеми наведемо декілька прикладів, що стали вже публічним надбанням української реальності. Так відома журналістка, а нині депутат Верховної Ради України Тетяна Чорновол, що предметно займалася журналістським розслідуванням земельних афер Василя Хмельницького, у статті «Олігарх з насосної станції» стверджує, що вартість незаконно привласненого ним майна перевищує статки Рената Ахметова. Лише у Києві в пору управління містом Леоніда Черновецького, бізнес-імперія Василя Хмельницького під забудови отримала у власність «улюблені місця відпочинку киян – в урочищах Голосієво, Пирогово, Жукового та Козачого острова, Конча-Заспівського лісництва та Дачного лісництва… загалом понад 1 500 гектарів землі» («Українська правда» за 2 квітня 2010р.)[4].
Не гидує олігарх і політичним рейдерством, бо розуміє, що лише перебування у владі є реальною запорукою збереження привласненого народного майна, як, можливо, і власної свободи. Першим успішним проектом стало підпорядкування у 1997 році Партії Зелених України, (котра так і не відродилася). Тоді це був спільний проект встановлення контролю над парламентом разом з адміністрацією пріснопам’ятного Леоніда Кучми ‒ реального творця олігархічної системи в Україні.
Безсумнівно, – олігархічна система є соціальним паразитом, що опутав Україну і вже десятиліття висмоктує з неї соки, фактично вона є головною перешкодою до повноцінного розвитку суспільства.
Проте, повернемось до ПР, Хмельницького і його протеже. Через якийсь час, після витурення із «Самопомічі», Віктор Кривенко як народний депутат запропонував співпрацю НРУ, а згодом був прийнятий до лав партії. Можна дискутувати, чи варто було так поблажливо ставитись до нього, до його реноме? Але демократична внутрішньопартійна природа зіграла з нами злий жарт, тепер він «один з нас». Правда, дуже скоро стало зрозумілим, що «співпраця» в його розумінні є продовженням того самого, чим він займався у «Самопомочі», ‒ підкупамм, погрозами, залякуванням, протиставленням одних партійців іншим, спробами захопити управління партією, щоб згодом використати НРУ в своїх цілях, далеких від того, для чого ця партія створювалася тяжкою і самовідданою працею, без перебільшення, – мільйонів українців.
Задекларувавши процес модернізації Руху, Кривенко із чисельною свитою своїх помічників поїхав по обласних організаціях. Однак, як стало очевидним, тепер сама модернізація цікавила його менш всього. Вся бурхлива діяльність «новорухівця» була спрямована зовсім в інший бік. Місцевим організаціям він пропонував «безмежне фінансування політичної діяльності», керівникам пропонував повне сприяння у реалізації їхніх «масштабних проектів». Там, де це не проходило, Кривенко під приводом омолодження партії, усував старе і непідкупне рухівське керівництво та впроваджував замість них своїх людей. А там, де і це не вдавалося, проводилися нелегітимні рейдерські конференції і якщо партійці починали протестували, то проти них фабрикувалися адвокатами рейдерів кримінальні справи.
Навіть сам процес знайомства В. Кривенка із партійним апаратом виказував загартованого рейдера. Коли він уперше заходив до якогось кабінету, щоб познайомитись із працівниками, то передусим питав, що їм особисто потрібно. Підкреслюючи, що це стосується особистих потреб, а не загальнонаціональних чи партійних інтересів. І клятвено обіцяв: посприяти, домогтись, реалізувати ці плани. Обіцяв максимально багато, але з пролонгованою умовою співпраці у внутрішньопартійній війні. І, звісно, у переважній більшості випадків реалізацію (оплату) такої співпраці після обрання його головою партії.
Провівши таку «титанічну» роботу та побувши при цьому членом Руху менше року, Кривенко раптово безапеляційно заявив, що хоче бути головою Руху.
Олігархічна система як інструмент гібридної війни Росії проти України
Родовими ознаками олігархічної системи є корупція, монополія, паразитування на бюджетних коштах, рейдерське захоплення чужої власності і т.д., і т.п., тобто все що виснажує, розкладає і руйнує країну до самих її основ. Але олігархічна система виснажує Україну не лише із середини, вона робить її вразливою із зовнішнього боку, породжує загрози її національній безпеці. Бо олігархи, володіючи великими владними і економічними ресурсами, одночасно повністю позбавлені моральних гальм. Вони готові на будь-який переступ закону заради прибутку, а якщо починає «пахнути» великим прибутком, то немає такого злочину, якого вони не готові вчинити заради його отримання.
Зрозуміло, що Кремль не міг не скористатися такою нагодою. Власне, симбіоз Партії Регіонів і спецслужб Російської Федерації і був заснований саме на цьому принципі. Розпочавши таємну підготовку реінтеграції України до складу Російської імперії, Кремль розумів, що основною проблемою, яка може при цьому виникнути, буде спротив українського народу іноземній окупації. А народний гнів може стати гранично небезпечним для окупанта, якщо отримає дієвий інструмент реалізації своїх намірів: Збройні Сили України. Тому одним із перших негласних завдань гібридної війни Росії проти України, ще задовго до анексії Криму, стало доведення до повної деградації української армії і оборонної промисловості. Реалізувати ці плани можна було лише через просування до керівництва цих структур прямої російської агентури. У 2010 році Кремлю за допомогою Донецького злочинного клану вдається призначити на посаду генерального директора Державного концерну «Укроборонпром» свого прямого агента Дмитра Саламатіна, а вже з 2012 року він очолює Міністерство оборони України.
Згодом, під викривальним тиском політичної опозиції, щоб не втратити контроль над важливими українськими військово-промисловими інститутами, Москва робить рокіровку ‒ на зміну Саламатіну просуває на посаду міністра оборони України Павла Лєбєдєва. За п’ять років управління міністерством оборони ці два персонажі довели обороноздатність країни до повної руйнації. Поразка української армії під Іловайськом і Дебальцевим у значній мірі була зумовлена діяльністю цих осіб. Зрозуміло, що Саламатін і Лєбєдєв діяли не самі, а лише як центральні фігури розгалуженої розвідувальної системи, що використовувала злочинну олігархічну систему як знаряддя втілення своїх антиукраїнських задумів.
А тепер, будьте уважні, придивимось до тих, хто в поті чола сприяв Саламатіну і Лєбєдєву руйнувати українську обороноздатність! Розпродувати бойову техніку, залишаючи на обліку лише мотлох. Відомий волонтер, президент «Благодійного фонду освітніх інновацій» Світлана Зварич у відкритому листі до керівництва Руху пише, що у часи президентства Януковича нинішній народний депутат В. Кривенко, у якості особливо довіреної особи П. Лєбєдєва, був радником ген. директора ДК “Укроборонпром” та радником ген. директора ДК “Укрспецекспорт”. Вона наголошує, – всі названі вище державні структури вели активну торгівлю військовою технікою та військовими розробками з країнами Африки та арабського світу. Однією із ключових осіб, уповноважених П. Лєбєдєвим, разом Д. Саламатіним, Д. Перегудовим та С. Бондарчуком на ведення справ щодо продажу військової техніки ДК “Укроборонпром” та військових розробок Національного космічного агенства, зокрема, через ДК “Укрспецекспорт” з арабськими та африканськими країнами був саме В. Кривенко.»
Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу хто є ти. А найближчими друзями В.Кривенка є найзапекліші вороги України. Чому? Окрім цієї темної сторони біографії Кривенка пані Зварич наголошує ще на одній: «Крім того, звертаємо увагу ще на таку “героїчну” сторінку члена проводу НРУ, народного депутата В. Кривенка.
В. Кривенко – керівник Національного проекту “Технополіс”. Керівником його призначив В.Каськів, голова Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України, яке, як сказав Аваков, через “національні проекти” поцупило 2 млрд. грн. НП “Технополіс” – спільний проект олігарха-регіонала В. Хмельницького і В. Януковича. Під НП “Технополіс” цими ж членами “Сім’ї” був створений банк “Фінростбанк”, ‒ кредити під держгарантії. Янукович утік. Каськів утік. Банк “лопнув”. Гроші зникли. В. Кривенко залишився і, спекулюючи на своєму членстві у НРУ, в угоду своїм колишнім керівникам-регіоналам знищує створене під час війни оборонне підприємство, разом з рейдерами блокує виробництво військової техніки.»
Гадаю, що серед моїх читачів немає наївних дурників, які не розуміють характеру цих спільних дій названих осіб. У карному кодексі це називається створення «організованого злочинного угрупування». Злочинного союзу, що не лише розкрадає народне добро, але цілеспрямовано працює проти українського народу.
Не менш показовим є нинішнє ставлення олігархічної групи Василя Хмельницького і Віктора Кривенка до проблем обороноздатності України. Світлана Зварич описує рейдерське захоплення ТОВ «Інженерна група «Арей»: «З вересня 2016 року Службою безпеки України розслідується кримінальне провадження № 22016000000000336 за ст. 113, ч. 5 ст. 191 КК України – ГСУ СБ України за фактами знищення устаткування та демонтажу цехів ПрАТ «АТЕК», яке здійснюється А. Нагребельним, Л. Ільєнко, М. Шейгас, О. Онищуком, С. Підлісним, П. Гавричем, які називають себе “адміністрацією ПрАТ “АТЕК”. Потерпілим у даному кримінальному провадженні визнано ТОВ «Інженерна група «Арей».
ТОВ «Інженерна група «Арей» здійснює розробки нових зразків бронетехніки. Розробки важкої БМП та танку з виносним озброєнням («Тірекс») увійшли до державного оборонного замовлення на 2017 рік.».
«З часу захоплення ТОВ «Інженерна група «Арей» минуло 5 місяців. Підприємство не працює. Викрадено штурмову машину (танк). Зірвані визначальні відомчі випробування БКМ. За цей період практично повністю розграбовано устаткування нашого підприємства, знищені цехи. І це під час війни!
До захоплення “Інженерної Групи “Арей” безпосередньо причетний член Проводу НРУ, народний депутат Віктор Кривенко.»
(Про характеристики танка «Тірекс» можна довідатись більше, забивши його назву в пошукову систем «google.com.ua»)
Тобто перед нами відверте безкарне продовження політики руйнування обороноздатності України. Пані Зварич відкрито стверджує, що названа вище група осіб є одним із щупальців синдикату В. Хмельницького. А Кривенко відповідає в ній за функцію прикриття. Використовуючи мандат народного депутата України, намагається заблокувати роботу правоохоронних органів щодо цих відверто злочинних дій.
Ухвалення державного бюджету України – чи не найголовніша подія у житті депутата. Адже саме тоді чимало народних обранців починають виконувати свою головну функцію – лобіювати інтереси своїх спонсорів. Не пас задніх в цьому і Віктор Кривенко. Як виявив у своєму журналістському розслідуванні Олександр Гуменюк в програмі Слідство-ІНФО на Громадському ТВ[5] Кривенко був активним учасником корупційної оборудки із дерибану майже 200 млн. грн. бюджетних коштів виділених на охорону здоров’я на користь структури, де він був членом наглядової ради, а саме ВАТ “АТ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ РАДІОТЕХНІЧНИХ ВИМІРЮВАНЬ”, засновника компанії «Радмір. Якщо пильніше придивилися до «Радміру» то виясниться, що засновниками є ВІДКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «АТ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ РАДІОТЕХНІЧНИХ ВИМІРЮВАНЬ» та фізична особа, ЯРОЩУК ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Чоловік з ідентичними прізвищем іменем та по-батькові у четвертому скликанні парламенту був помічником нардепа-регіонала Василя Хмельницького. Пізніше він самостійно двічі обирався від Партії регіонів. Його фірма «Науково-дослідний інститут» обслуговувалась у банку «Хрещатик» зі сфери впливу того ж олігарха Хмельницького.
Якщо перераховувати усі діяння В.Кривенка, то цей текст перетвориться у багатотомну кримінальну справу, але це вже компетенція Служби Безпеки України та Генеральної прокуратури України, і, безсумнівно, суду та справедливого покарання за вчинені злочини.
Та не встиг я дописати цей рядок, як наш «герой» сотворив новий подвиг, саме як народний депутат України. Виявляється Віктор Кривенко проти санкцій Януковичу і його команді, тому за них і … не голосував[6]. Не стоїть позначка “відсутній”- хоч можна було б поважну причину відсутності придумати. А ось так нахабно: був присутній – і не голосував.
Саме завдяки цьому і стає зрозумілим чому саме 31 серпня 2015 року В.Кривенко і його колега по парламенту і членству в НРУ П.Кишкар голосували за зміну Конституції на користь сепаратистам[7]. Також завдяки їм було провалено підтримку Народним Рухом: блокади торгівлі на крові (а П.Кишкар у Краматорську ще й виступив на мітингу проти блокади). За їх активного сприяння до РУХу затягуються дискредитовані співпрацею із злочинним режимом Януковича персонажі[8] (наприклад, Дмитро Пономарчук, що був прес-секретарем Януковича[9]). Як виявилося Кривенка активно підтримує і керівник Апарату ЦП НРУ Косарчук Віктор Петрович, що прийшов начебто із ВКРМ Майдан, а насправді є офіційно люстрованим[10] генералом-податківцем, котрий досягнув піку своєї кар’єри у міністерствах втікачів-корупціонерів[11] Олександра Клименка і Юрія Колобова – спільників Януковича. Кривенко також знайшов надійну підтримку і у протеже Віктора Косарчука – керівника Житомирського Руху Олега Лагнюка, котрий 3 листопада 2004 року в якості заступника керівника обласного штабу Віктора Януковича з питань пропаганди та ідеології на прес-конференції заявив про підтримку у другому турі президентських виборів провладного кандидата В. Януковича Житомирською обласною організацією НРУ.[12] Невідомим залишається тільки одне питання, а навіщо рухівцям такі депутати?
Гадаю, що якби про це якимось містичним чином взнали засновники Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл або Михайло Горинь, то вони в гробу перевернулись ‒ і відмовились бути рухівцями.
Сьогодні для ‒ справжніх рухівців ‒ питання постає руба: або ми здатні подолати цей олігархічний виклик, або поставити на Народному Рухові України жирну крапку. Бо зрозуміло, що за умови підпорядкування його В.Кривенку або якомусь його сірому кардиналу (типу В.Хмельницького), Рух як національно-демократична, патріотична партія зникне, а на його місці постане потворна псевдо-партія. І, що найогидніше, Рух стане асоціюватися не лише із продажністю та корумпованістю, але і з сепаратизмом. Скажемо: прямо – зрадою України.
Тарас Лютий
[1] Рейдер (англ. raider — нальотчик; нападник; загарбник)
[2] Гєрасімов В. Цєнность наукі в прєдвідіеіі: http://vpk-news.ru/articles/14632
[3] http://tyzhden.ua/Politics/188852
[4] http://www.pravda.com.ua/articles/2010/04/2/4904510/
[5] https://hromadske.ua/posts/derzhbyudzhet-dlya-svoyikh
[6] http://ru.espreso.tv/news/2017/05/18/kto_ne_golosoval_za_sankcyy_protyv_yanukovycha_y_quotsemyquot_spysok
[7] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_golos?g_id=3462
[8] https://www.youtube.com/watch?v=1OL_wAvkAFY&index=1&list=PL_7kofV6sT8OPQtyl0OkHDEpO-gtjeWwE
[9] http://kp.ua/politics/220927-dmytro-ponamarchuk-rukovodytel-press-tsentra-kandydata-v-prezydenty-vyktora-yanukovycha-ya-ne-yzobrazhal-besprystrastnost
[10] http://lustration.minjust.gov.ua/register
[11] http://prokurorska-pravda.today/article/myi-tam-gde-bablo-generalyi-sbu-shnyih-vojsk-i-konkurs-dlya-lohov/
[12] http://www.1.zt.ua/themes/rizne/oleg-lagnyuk-yakiy-predstavlyav-shtab-yanukovicha-teper-ocholit-praviy-sektor.html
Оприлюднення таких довгоочікуваних електронних декларацій про доходи українських можновладців різної категорії ввело в шок більшість пересічних українців. Створення електронної системи декларування статків та майна людей,які перебувають у владі мала зробити відкритими доходи тих, кого українці обирають до влади. А схоже це може стати причиною як не нової революції, то перевиборів до всіх органів влади. І перевибори це мабуть найкраще, що може бути в даному випадку.
kzpu
kamenjari
vikpryshutova